РОЗДІЛ І
ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДО КУРСУ


1.10. Педагогіка. Основи теорії навчання


1.10.1. Предмет та завдання педагогіки. Галузі педагогіки
Педагогіка (з грецьк. paidos ago – “дитя вести”, paida gogos – педагог, “той, хто веде дитя”). З часом слово набуло більш широкого значення – “вести дитину по життю”, виховувати, навчати, направляти тілесний та духовний розвиток. Педагогіка визначилася як наука про навчання та виховання дітей. А з середини ХХ ст. – як наука про навчання та виховання людини взагалі.
Педагогіка – наука (система знань), що вивчає і формулює закономірності, форми, методи навчання та виховання.
Педагогіка вивчає процеси освіти, навчання та виховання лише у властивих їй межах, розглядаючи у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких педагогічних засадах, завдяки яким засобам навчально-виховної роботи потрібно будувати освіту, навчання і  виховний процес людей різних вікових груп в освітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових колективів.
Педагогіка має свій категорійно-поняттєвий апарат. Найважливі-шими категоріями педагогіки є “освіта”, “навчання”, “виховання”.
Освіта – процес і результат оволодіння системою знань, умінь і навичок, формування на їх основі світогляду, духовності, розвитку творчих сил та здібностей особистості.
Навчання – цілеспрямований педагогічний процес організації активної навчально-пізнавальної діяльності з оволодіння знаннями, вміннями і навичками, у ході якого здійснюється освіта людини, формується система відповідних компетентностей.
Виховання – організований педагогічний процес, у ході якого здійснюється цілеспрямований вплив на людину із метою розвитку духовного світу, формування певних якостей.
Складовими педагогіки є: 1) теорія навчання (дидактика); 2) теорія виховання.
Педагогіка як наука використовує методи науково-педагогічногодослідження: педагогічне спостереження, опитування (бесіда, інтерв’ю), експеримент, тестування, соціологічні методи, математичні методи та ін.
Галузі педагогіки:
• загальна педагогіка;
• дошкільна педагогіка;
• педагогіка загальноосвітньої школи;
• педагогіка професійно-технічної освіти;
• педагогіка вищої школи;
• спеціальна педагогіка (дефектологія);
• галузеві педагогіки;
• історія педагогіки;
• порівняльна педагогіка;
• шкільна гігієна та ін.
Педагогічна психологія – наука (система знань), що вивчає психологічні закономірності навчання та виховання.
Цілі та  зміст освіти
Цілі освіти – здобуття наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових здібностей учнів, формування світогляду, духовності, поведінки, усвідомлення свого обов’язку і відповідальності; підготовка до трудової діяльності.
Зміст освіти – це оволодіння системою знань, умінь, навичок, що забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей людини, формування у неї світогляду, духовності і відповідної поведінки, готує її до життя та праці.
Індивід стає особистістю, оволодіваючи змістом соціального досвіду.
В цілому, перед освітою стоять такі завдання:
• озброювати знаннями у сфері науки, культури, мистецтва, практичної діяльності;
• формувати пізнавальні інтереси;
• формувати світогляд;
• розвивати пізнавальну активність, творчі сили і здібності;
• розвивати духовність особистості;
• сприяти вихованню високих моральних якостей, естетичної культури;
• розвивати фізично, готувати до активної участі в усіх сферах суспільного життя та ін.
Основні поняття і ключові слова: педагогіка, освіта, навчання, виховання, методи науково-педагогічного дослідження, галузі педаго-гіки, педагогічна психологія, цілі освіти, зміст освіти, завдання освіти.


Дидактика. Принципи навчання
Дидактика (з грецьк. didaktikos – повчаючий, didasko – вивчаючий) – розділ педагогіки, наука (система знань), що вивчає і розробляє цілі, зміст, методи, організацію навчання.
Процес навчання виконує три основних функції:
• освітня –основна, визначальна;  головне призначення навчання – формування спеціальних і загальнонаукових умінь і навичок;
• виховна – забезпечує в процесі навчання формування світо¬гляду, духовних, моральних, трудових,  естетичних уявлень, переконань, поглядів, ідей;
• розвивальна– забезпечує процес розвитку особистості, розви¬ває її сприйняття, мислення, вольову, емоційну і мотиваційну сфери.
Принципи навчання – вихідні положення, на які потрібно спиратися в практичній навчальній діяльності. Виділяють такі принципи навчання:
• Принцип особистісно орієнтованого навчання – спрямова¬ність навчального процесу на розвиток цілісної особистості, організація навчання на засадах поваги до особистості.
• Принцип виховного навчання – полягає в підвищенні виховного аспекту навчання, у посиленні органічного зв’язку між набуттям учнями знань, умінь, навичок та розвитком духовності особистості, у формуванні ціннісного ставлення до світу, до інших людей, до засвоюваного навчального матеріалу.
• Принцип зв’язку з життям – полягає у використанні на заняттях життєвого досвіду, розкритті практичної значимості знань, застосуванні їх на практиці.
• Принцип науковостіполягає в тому, що навчальний матеріал повинен носити науково обґрунтований характер, відповідати певній галузі науки та сучасному рівню її розвитку.
• Принцип системності та послідовності навчання – вимагає чіткої структурної організації  навчального матеріалу, раціонального поділу його на окремі смислові фрагменти, послідовності викладу навчального матеріалу, логічного переходу від засвоєння попереднього матеріалу до нового. Системність здобуття знань забезпечує системність мислення людини.
• Принцип наочності навчання –  базується на єдності абстрактного і конкретного, матеріально-предметного, наочно-образного, словесно-знакового і передбачає навчання на основі живого сприймання конкретних предметів, явищ дійсності або їх зображень.
• Принцип формування активності та самостійності – передбачає широке використання у навчанні проблемних методів, задіяння всіх психічних процесів, які сприяють активізації пізнання.
• Принцип індивідуального підходу у навчанні – полягає у врахуванні рівня розумового розвитку, індивідуальних характеристик, проявів психічних процесів, знань та умінь людини.
• Принцип оптимізації навчання – передбачає комфортні умови для нормального самопочуття; сприятливі умови навчання (приміщення, навчальне обладнання, підручники тощо); належний морально-психологічний клімат; естетичні умови навколишнього середовища; розуміння життєвої перспективи тощо.
Основні поняття і ключові слова: дидактика, функції навчання, принципи навчання.


1.10.3. Форми організації і методи навчання
Форми організації навчання – спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком. Нині серед різноманітних організаційних форм виділяються такі: урок, екскурсія, семінар, практичне заняття, лабораторна робота, практикум, тренінг, факультатив, домашня самостійна робота, екзамен, залік, консультація, інструктаж, реферат, курсова робота, дипломна робота, індивідуальне навчання та ін.
Методи навчання – способи досягнення навчальної мети, система послідовних взаємодій учителя й учнів, яка забезпечує засвоєння змісту освіти.
В залежності від характеру організації процесу викладання і учіння, специфіки побудови змісту навчального матеріалу а також методів та засобів навчання в дидактиці виділяють такі методи навчання:
• Догматичний – базується на механічному запам’ятовуванні матеріалу. Знання повідомляють не пояснюючи, не обґрунтовуючи, не коментуючи. У деяких випадках його використання до певної міри доцільне. Наприклад, при вивченні таблиць множення, законів, формул, правил, моральних засад. Знання потрібно спочатку запам’ятати, а усвідомлення вивченого прийде пізніше. Але в своїй основі догматичне навчання є неефективним. Воно не розвиває активність, самостійність, творчі здібності.
• Пояснювально-ілюстративний – знання не просто повідомля¬ють, а пояснюють, обґрунтовують, коментують. Робиться все, щоб було менше механічного запам’ятовування, а більше розуміння сутності. Метод навчання пов’язаний з використанням засобів наочності та репродуктивним характером засвоєння знань. Тому чільне місце тут посідають самостійні роботи, задачі, вправи, переклади, складання графіків, таблиць (за наявним зразком).
• Проблемний – це організація процесу навчання, основа якої полягає в утворенні у навчальному процесі пошукових ситуацій. Проблемний метод навчання розвиває активність, самостійність, творчі здібності.
Пошуковаситуація – це ситуація, яка виникає внаслідок взаємодії сторони, яка пізнає, з пізнавальним об’єктом, завдяки якому виникає пізнавальне протиріччя.
Методи проблемного навчання
• Проблемний виклад матеріалу – полягає в розкритті вчителем (викладачем) шляху дослідження проблеми, показуючи її вирішення від початку до кінця, викладач демонструє еталон проблемного мислення. Метод використовується тоді, коли учні (студенти) ще не можуть самостійно розв’язувати проблемні задачі.
• Частково-пошуковий – полягає в утворенні учителем (викладачем) проблемної ситуації. Він сам створює проблемну ситуацію, формулює проблему і залучає школярів (студентів) до її вирішення.
• Пошуковий метод – учитель (викладач) створює проблемну ситуацію, формулює проблему, а учні (студенти) самостійно її вирішують.
• Дослідницький – учні (студенти) самі, за умов проблемної ситуації, формулюють проблему і самостійно її вирішують.
Основні поняття і ключові слова: форми організації навчання, методи навчання, методи проблемного навчання.


1.10.4. Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю
Перевірка навичок, знань та вмінь здійснюється через контроль навчання, який сприяє виявленню успішності навчання кожного учня, розкриттю причин слабкого засвоєння учнями окремих частин матеріалу; вжиттю раціональних заходів для ліквідації недоліків навчального процесу в роботі як учнів, так і учителів.
Функції перевірки
• Контролю – для здійснення цілеспрямованого керування процесом навчання та вивчення ефективності методів і способів навчання необхідний оперативний зворотний зв’язок.
• Навчальна – перевірка сприяє глибшому засвоєнню програмного матеріалу, здійснюються систематизація та закріплення знань.
• Виховна – контроль привчає до систематичної роботи, дисципліни, сприяє формуванню відповідальності, активності, самостійності, допомагає розібратись у собі. Одночасно робить можливим розвиток негативних рис особистості (догоджання, лицемірство, брехливість). Ось чому засобами контролю слід користуватися майстерно, тактовно, морально.
• Розвивальна – у процесі виконання завдань учні самостійно роблять висновки, узагальнення, застосовують знання у змінених або нових ситуаціях, вчаться вирізняти головне, відтворювати інформацію тощо.
Види перевірки:
Попередній контроль використовується для вивчення підготовки учнів (студентів) на початку навчального року, щоб дидактично цілеспрямовано організувати процес навчання.
• Поточний контроль здійснюється вчителем (викладачем) під час повсякденної навчальної роботи.
• Періодичний контроль проводиться, зазвичай, після вивченого розділу програми з урахуванням даних поточного контролю.
• Підсумковий контроль здійснюється наприкінці навчального року, а також після закінчення курсу навчання.
Методи перевірки:
• спостереження за навчальною роботою учнів (студентів);
• усне опитування;
• письмовий контроль;
• комбіноване опитування (коли вчитель (викладач) одночасно запрошує для відповіді кількох учнів (студентів), один з яких відповідає усно, один-два готуються до відповіді біля дошки);
• тестовий контроль;
• програмований контроль;
• самоконтроль;
• іспити.
Основні поняття і ключові слова: дидактика, перевірка знань, функції, види, методи перевірки знань.
ДИДАКТИКА
Тема 7. Дидактика як теорія освіти і навчання
7.1. Загальне поняття про дидактику. Предмет і завдан¬ня дидактики
Термін дидактика походить від грецького слова didaktikos — на¬вчаючий і didasko – вивчаючий. Вперше термін дидактика був введе¬ний у використання в Німеччині у 1613 р. Саме тоді Кристоф Хельвіг та Йохим Юнг, аналізуючи діяльність відомого мовознавця і прихиль¬ника навчання рідною мовою Вольфганга Ратке (1572 - 1635), підго¬тували "Короткий звіт з дидактики, або Мистецтво навчання Ратихія". Вже з назви роботи випливає, що автори трактували дидактику як мистецтво навчання.
Аналогічним чином трактував це поняття і Я.А.Коменський (1592 - 1670) у своєму знаменитому творі "Велика дидактика, або Універсальне мистецтво навчати всіх усьому". Однак, Коменський вважав, що дидактика є не лише мистецтво навчання, але й виховання.
Таке поняття зберігалося до початку XIX ст., коли Йоган Фрідріх Гербарт (1776 - 1841), відомий німецький педагог і філософ, розробив теоретичні основи дидактики, зробивши ЇЇ внутрішньо ціліс-ною і несуперечливою теорією виховуючого навчання, підпорядкова¬ною педагогіці. Враховуючи роль, яку И.Гербарт і його послідовники відводили процесу оволодіння навчальним матеріалом, найважливі¬шим завданням дидактики, у відповідності з гербартіанською концеп¬цією, повинен був стати аналіз дій учителя, спрямованих на ознайом¬лення учнів з новим матеріалом.
Таке розуміння предмету і завдань дидактики не влаштовувало прихильників різноманітних варіантів так званого "нового вихован¬ня", жвава педагогічна діяльність яких розгорнулася на рубежі XIX і XX ст. Найвизначніші представники цього напряму, зокрема амери¬канський вчений Джон Дьюї (1859 - 1952), відводили учням більш активну роль у процесі навчання у порівнянні з гербартіанцями. У цьому зв'язку вони відмовилися від гербартської концепції "передачі знань", що передбачала переважно збагачення пам'яті учнів, і висуну¬ли вимогу формування і розвитку у них здібностей та інтелектуально? діяльності, а також навичок практичної діяльності. Ця концепція не могла не вплинути на спосіб розуміння як предмета, так і завдань дидактики, яку почали ототожнювати не стільки з теорією викладання, скільки з теорією навчання. Найважливішим завданням такої дидакти-ки став уже аналіз дій учня, а не вчителя. При цьому вважалося, що викладання є функцією навчання, а дії вчителя обумовлені пізнаваль¬ною діяльністю учнів, а не навпаки.
У наш час ці два види діяльності не протиставляються один од¬ному. Викладання нерозривно пов'язане з навчанням, ці два аспекти процесу утворюють інтегративну цілісність у вигляді процесу навчан¬ня. Серед факторів, що забезпечують єдність процесу навчання, є не лише загальна мета освіти, але й використовувані при цьому методи, організаційні форми і засоби навчання.
Таким чином, на сучасному етапі дидактику розуміють як нау¬ку про викладання і навчання, про закономірності, що діють у сфері предмета Ті дослідження, про залежності, що обумовлюють хід і результати процесу навчання; на цій основі вона встановлює відпові¬дні закономірності, визначає методи, організаційні форми й засоби навчання учнів. Іншими словами — дидактика – це наука про навчан¬ня і освіту, їх мету і завдання, зміст, методи, форми, засоби, органі¬зацію, досягнуті результати.
Помітний внесок у розвиток світової дидактики внесли також Й.Песталоцці (1746 - 1827), А.Дістервег (1790 - 1866), К.Ушинський (1823 - 1870), Г.Кершенштейнер (1854 - 1932), В.Лай (1862 - 1926).
На розвиток вітчизняної дидактики в кінці XIX - на початку XX ст. помітний вплив мали праці П.Ф.Каптерєва, Н.К.Крупської, С.Т.Шацького, П.П.Блонського, А.П.Пінкевича, М.М.Пістрака, Г.Г.Ващенка, І.Л.Огієнка, І.М.Стешенка, С.Ф.Русової, Я.Ф.Чепіги та багатьох інших.
У радянський період плідно працювали в галузі дидактики П.Груздєв, Ш.Ганелін, Є.Голант, Л.Занков, Б.Єсипов, М.Данилов, М.Скаткін, В.Онищук, А.Алексюк, В.Краєвський, В.Загв'язинський, І.Лернер, М.Махмутов та інші.
Предметом дидактики є процеси освіти і навчання, які нероз¬ривно пов'язані з вихованням і є його органічною складовою. Суспільс¬тво постійно турбується про те, щоб накопичений попередніми поко-ліннями досвід, знання, уміння, навички, якими воно володіло на досягнутому ступені розвитку, найбільш надійними і плідними шля¬хами і засобами засвоювались молодими підростаючими поколін¬нями. Цій меті і слугує освіта й навчання як планомірно здійснювані процеси озброєння людей знаннями, уміннями і навичками, що відо¬бражають накопичений і узагальнений досвід людства.
Завдання дидактики на всіх етапах її історичного розвитку по¬лягало в тому, щоб: а) визначати зміст освіти нових поколінь; б) знаходити найбільш ефективні шляхи озброєння їх корисними знання¬ми, уміннями і навичками; в) розкривати закономірності цього проце¬су. Тому зрозуміло, що дидактика визначається як теорія освіти і навчання. Враховуючи, однак, ту обставину, що процес навчання завжди пов'язаний з вихованням, перш за все розумовим і моральним, є підстави означувати дидактику як теорію освіти і навчання, а, разом з тим, і виховання. Сюди відноситься, перш за все, формування світо¬гляду учнів.
Предметом дидактики на сучасному етапі її розвитку с процес освіти і навчання, взятий в цілому, тобто зміст освіти, що реалізується в навчальних планах, підручниках, методи й засоби навчання, органі¬заційні форми навчання, виховна роль навчального процесу, а також умови, що сприяють активній творчій діяльності учнів і їх розумовому розвитку.
Розрізняють загальну і предметні дидактики.
Предметом дослідження загальної дидактики є процес на¬вчання, взятий в цілому, а головним завданням – розкриття загальних закономірностей процесу навчання, що мають об'єктивний характер, і характеристика умов їх виявлення. Сучасна дидактика довела, що справжнім показником ефективності навчального процесу є не лише обсяг засвоєних знань, умінь і навичок, що безперечно, важливо, але й високий рівень розумового розвитку учнів, їх неперервне проникнен¬ня в сутність навчальних предметів, процесів і явищ і перетворення середнього і навіть слабкого за успішністю учня в більш сильного і встигаючого.
Дидактика покликана дослідити здійснювану в процесі навчання взаємодію викладання й навчання і з'ясувати умови, при яких ця взаємодія забезпечує рух свідомості учнів від виникнення пізнаваль¬ного завдання до його розв'язання, перехід від незнання до знання, від невміння або недосконалих навичок до формування раціональних умінь і швидких навичок використання знань на практиці.
Перед дидактикою, що вивчає загальні закономірності процесу навчання, виникає питання: що спільного в процесі навчання різнома¬нітних навчальних предметів? Таким спільним елементом є закономі¬рні зв'язки між викладанням і навчанням. При вивченні будь-якого навчального предмету під впливом діяльності вчителя здійснюється усвідомлення пізнавального завдання, виявлення навчальних об'єктів навколишньої дійсності, формування уявлень про їх ознаки і власти¬вості, встановлення зв'язків цих об'єктів з іншими предметами та явищами і формування поняття про них, аналіз способів використан¬ня цих понять та перехід їх у нові поняття.
В дослідженнях закономірностей процесу навчання загальна ди¬дактика використовує досягнення багатьох наук, зокрема, філософії, психології, вікової психології, кібернетики та ін. Саме кібернетика в значній мірі обумовила розробку в дидактиці програмованого навчан¬ня, алгоритмізацію і системно-структурний підхід в організації навча¬льно-виховного процесу.
Користуючись даними психології, дидактика здійснює надзви¬чайно складний аналіз внутрішніх аспектів навчання, закономірностей у галузі пізнавальної діяльності учнів, умов формування мотиваційно-потребнісної сфери учнів. Педагогічна психологія вивчає закономір¬ності психологічного розвитку учнів в умовах виховання і навчання, розкриває психічний зміст цих процесів і забезпечує психологічний аналіз вимог, що пред'являються в навчально-виховному процесі до особистості учня.
Вікова й педагогічна психологія допомагає педагогу організува¬ти навчання й виховання з урахуванням закономірностей психіки дитини.
Вікова фізіологія забезпечує дидактику розумінням механізмів надзвичайно складних процесів, що стали результатом навчання (інте¬лектуальних, емоційних, вольових).
Філософія слугує ґрунтом для розробки дидактикою особистісно-орієнтованого навчання, а теорія пізнання є методологічною осно¬вою процесу навчання, в структурі якого формується характер і спря¬мованість пізнавальної діяльності учнів.
Загальні закономірності навчання, що досліджуються загальною дидактикою, не охоплюють конкретних особливостей викладання і вивчення окремих навчальних предметів. Між тим, для викладачів цих дисциплін саме конкретні особливості прояву загальних закономірно¬стей навчання мають надзвичайно важливе значення. Більше того, сама дидактика, як загальна теорія процесу навчання, не може успіш¬но розвиватися без узагальнення специфічних закономірностей на¬вчання усіх навчальних предметів у всьому багатстві їх конкретного змісту.
Розкриття цих закономірностей, як і визначення змісту, методів і форм організації навчання окремих навчальних предметів, включаю¬чи й виховні проблеми, що реалізуються в процесі навчання, є преро¬гативою особливих педагогічних наук – предметних дидактик. Донедавна ці науки називалися методиками викладання окремих навчальних предметів. Однак, такий практичний аспект не відображає змісту цих наук.
Неважко помітити взаємний зв'язок між загальною дидактикою, педагогічною психологією і предметними дидактиками в залежності від розвитку кожної з цих галузей педагогічної науки від успіхів сусідньої галузі. Особливий ефект наукових здобутків має місце в умовах комплексного дослідження актуальних проблем теорії і прак¬тики навчання.
Основними поняттями загальної дидактики як науки є: "викла¬дання", "навчання", "навчальний предмет", "навчальний матеріал", "навчальна ситуація", "метод навчання", "учитель", учень", "урок" та ін. Це - специфічні поняття дидактики як науки. Дидактика оперує й іншими поняттями, а саме, "освіта", "просвіта", "самоосвіта", "виховання" тощо.
Викладання – впорядкована діяльність педагога, спрямована на реалізацію мети навчання (освітні завдання), забезпечення інформованості, виховання, усвідомлення і практичного використання знань.
Учіння (навчання) – процес, в якому на основі пізнання, вправ і набуття досвіду виникають нові форми поведінки і діяльності, зміню¬ються раніше набуті.
Навчання – впорядкована взаємодія педагога з учнями, спрямо¬вана на досягнення визначеної мети. Навчальний (дидактичний) про¬цес містить наступні головні ланки взаємодії:


Діяльність педагога
1. Роз'яснення учням мети і завдань навчання.
2. Повідомлення нових знань.
3. Управління процесом усвідомлення і набуття знань, умінь.
4. Управління процесом пізнання наукових закономірностей і законів.
5. Управління процесом переходу від теорії до практики.
6. Організація евристичної і дослідницької діяльності.
7. Перевірка, оцінка змін у навчанні і розвитку учнів.
Діяльність учнів
1. Створення позитивної мотивації навчання.
2. Сприйняття нових знань, умінь.
3. Аналіз, синтез, порівняння, співставлення, систематизація.
4. Пізнання закономірностей і законів, розуміння причинно-наслідкових зв'язків.
5. Набуття умінь і навичок, їх систематизація.
6. Самостійне розв'язання навчальних проблем.
7. Самоконтроль, самодіагностика
досягнень.


Нагадаємо коротко сутність деяких інших категорій дидактики.
Освіта – система набутих у процесі навчання знань, умінь, на¬вичок, способів мислення.
Знання – сукупність ідей людини, в яких виражається теоретич¬не оволодіння певним предметом.
Уміння – оволодіння способами (прийомами, діями) використо¬вувати засвоєні знання на практиці.
Навички – уміння, доведені до автоматизму, високого ступеня досконалості.
Мета (навчальна, освітня) – те, до чого прагне навчання; май¬бутнє, на яке спрямовані всі зусилля.
Зміст (навчання, освіти) – система наукових знань, практичних умінь і навичок, способів діяльності і мислення, якими учням необхід¬но оволодіти в процесі навчання.
Організація – впорядкування дидактичного процесу за певними критеріями, надання йому необхідної форми з метою найкращої реалі¬зації визначених завдань.
Форма – спосіб існування навчального процесу, оболонка для його внутрішньої сутності, логіки і змісту. Форма, в першу чергу, пов'язана з кількістю учнів, місцем і часом навчання, порядком його здійснення і ін.
Метод – шлях досягнення мети і завдань навчання.
Засіб – предметна підтримка навчального процесу. Засобами є голос (мова) вчителя, його майстерність в широкому розумінні, підру¬чники, шкільне обладнання і т.д.
Результат (продукти навчання) – це кінцеві наслідки навчаль¬ного процесу, ступінь реалізації визначеної мети.
У зв'язку з інтенсивними процесами диференціації й інтеграції в сучасній науці, дидактика оперує поняттями, запозиченими з інших галузей знання, такими як "система", "структура", "функція", "еле-мент" тощо.
В дидактичних дослідженнях часто можна зустріти такі поняття з психології, як "сприймання", "засвоєння", "розумовий розвиток", "мислення", "запам'ятовування". З кібернетики ввійшли в обіг дидак¬тики поняття "зворотний зв'язок", "динамічна система" та ін.
Широке використання категорій і понять з інших наук в дидак¬тиці не означає, що її понятійний апарат є невпорядкованою сукупніс¬тю. Всі відношення і поняття дидактики групуються навколо головних категорій "викладання" і "навчання". Запозичені і використовувані в дидактичних дослідженнях поняття з інших наук відображають лише окремі аспекти, явища навчання і сприяють глибшому теоретичному осмисленню її власного предмета і об'єкта.
Дидактика, як і інші науки, перебуває у стадії неперервного оно¬влення і становлення її наукової термінології. Вироблення чіткої і однозначної системи термінології є необхідною умовою подальшого розвитку дидактики як науки. Це дозволить аналізувати процес на¬вчання за елементами і в системі їх взаємодії, досліджувати системно, повніше і глибше сутність освіти і навчання.
Крім того, на основі впорядкованої власної понятійної системи можна осягнути сутність існуючих дидактичних концепцій і розроб¬ляти конкретні сучасні навчальні системи, проектувати навчальний процес з певними характеристиками.
Теорія організації - Монастирський Г.Л. - Розділ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ
МЕНЕДЖМЕНТ / ТЕОРІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ - МОНАСТИРСЬКИЙ Г.Л.

загрузка...
2.1. Організація як універсальна категорія: основні підходи
Організації оточують сучасну людину впродовж усього її життя. В організаціях — дитячих садах, школах, інститутах, установах, клубах, партіях — люди проводять величезну частину свого часу. Організації (підприємства) створюють продукцію і послуги, споживаючи які людське суспільство живе і розвивається; організації (державні установи) визначають порядок життя в суспільстві та контролюють його дотримання; організації (громадські) є засобом вираження наших поглядів та інтересів. У кінці XX ст. організація стала фактично універсальною формою суспільного життя. Якщо революції XIX ст. (духовні і політичні) перетворили людину з істоти патріархальної в суспільну, то революції наступного століття зробили її людиною організації.
Поняття "організація" належить до провідних категорій організаційної науки.
Організація (від лат. organize — повідомляю, стрункий вигляд, влаштовую) може бути визначена як різновид соціальних систем, об'єднання людей, що спільно реалізовують певну загальну мету та діють на основі певних принципів і правил.
Організація — елемент суспільної системи, найпоширеніша форма людської спільності, первинний осередок соціуму.
Організація — об'єкт та суб'єкт суспільства. Термін "організація" використовується в декількох значеннях: по-перше, діяльність, результат діяльності, сфера діяльності; по-друге, деяке соціально-економічне утворення, орієнтоване на досягнення певної господарської, комерційної або некомерційної цілі.
Автори популярного американського підручника "Основи менеджменту" М. Мескон, М. Альберт, Ф, Хедоурі зазначать: "Організація — це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або цілей". Однією з ознак організації вони називають наявність принаймні двох осіб, які об'єднані загальною метою, і вважають себе частиною однієї групи. Таким чином, організація пов'язана з групою осіб, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети.
загрузка...
Різноманіття трактувань терміна "організація" зумовлює необхідність їх осмислення, аналізу та узагальнення.
Визначаючи семантичне значення слова "організація", основоположник організаційної науки А. Богданов у своїй фундаментальній праці "Тектологія. Загальна організаційна наука" писав: "Всяка людська діяльність об'єктивно є організуючою або дезорганізуючою". У буденній мові поняття "організувати", "організація", "організаційна діяльність" мають вужчий, більш спеціальний зміст. Найчастіше термін "організувати" означає згрупувати людей з певною метою, скоординувати та регулювати їх дії в контексті доцільної єдності. Однак при глибшому аналізі, як відзначає А. Богданов, це поняття стає набагато ширшим і належить "не тільки до людських активностей", до робочої сили, до засобів виробництва, але і до живої та неживої природи у всіх її проявах. "Природа — великий перший організатор, і сама людина — лише один з її організованих витворів".
Виходячи зі сказаного вище, поняття "організація" в ширшому сенсі можна визначити: по-перше, як "внутрішню впорядкованість, узгодженість, взаємодію більш-менш диференційованих та автономних частин цілого, обумовлену її будовою"; по-друге, як "сукупність процесів або дій, що приводять до утворення і вдосконалення взаємозв'язку між частинами цілого"; по-третє, як "об'єднання людей, що спільно реалізовують деяку програму або мету та діють на основі певних процедур і правил".
загрузка...
Якщо перші два визначення взаємодоповнюють один одного і характеризують організацію як універсальне явище, відображаючи деякий стан та процес, то останнє має вужчий, соціальний додаток стосовно людських організацій. Таким чином, у найзагальнішому випадку під організацією слід розуміти впорядкований стан елементів цілого та процес їх упорядкування в доцільну єдність.
Як видно з наведеної схеми (рис. 2.1), організація може розглядатися в статиці та динаміці. У статиці — це деяке цілісне утворення (соціальне, технічне, фізичне, біологічне), що має цілком певну місію. У динаміці вона виступає у вигляді різноманітних процесів з впорядкування елементів, формування та підтримки цілісності природних об'єктів, що створюються або вже функціонують. Ці процеси можуть складатися з цілеспрямованих дій людей або з природних фізичних процесів, тобто мати само-організуючий початок.
Таким чином, є два підходи до визначення організації:
1) організація як система — це внутрішня впорядкованість, узгодженість та взаємодія частин цілого, що обумовлена його побудовою та цілями;
2) організація як процес — це сукупність цілеспрямованих дій, що зумовлюють утворення необхідних зв'язків. Встановлення кількісних і якісних просторово-часових зв'язків є сутністю організації як процесу.

Рис. 2.1. Структурне уявлення про поняття "організація"
Саме організаційна творчість природи і свідома організаційна діяльність людини, що всебічно досліджуються крізь призму організаційного досвіду, і становлять основу теорії організації, визначають її місце та роль у системі людських знань.
2.1. Організація як універсальна категорія: основні підходи
2.2. Генезис організації
2.3. Властивості організації
2.4. Принципи організації
Часткові та ситуативні принципи організації.
2.5. Система законів організації
Загальні закони організації.
Часткові закони організації.
Специфічні закони організації.
Розділ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК СИСТЕМА

загрузка...
1.1. Визначення поняття „організаційна свідомість” у сучасній  теоретичній спадщині

Метою даного підрозділу є уточнення головного поняття дослідження, яким є незвичний термін – „організаційна свідомість”. Досягнення цієї мети потребує виконання таких завдань: по-перше, виявити сутність та зміст двох складових поняття, а саме „свідомість” та „організаційне”; по-друге, проаналізувати їх взаємообумовленість у складі цілого.
На шляху обґрунтування вказаної проблеми є декілька обставин, які її ускладнюють. По-перше, ускладнює завдання те, що у вивченні свідомості не завжди вдається виділити власне філософські аспекти. Свідомість, як відомо, є предметом дослідження цілого ряду наук, як гуманітарних і суспільствознавчих (філософія, соціологія, психологія та ін.), так і природничих (фізіологія, нейропсихологія, кібернетика, фізика тощо).
Друга обставина полягає в тому, що свідомість – це вельми дивне явище, яке, на думку М.Мамардашвілі, нібито „…існує і в той же час неможливо схопити, уявити як річ. Тобто про свідомість, у принципі, неможливо побудувати теорію. Ні у вигляді граничного філософського поняття, ні у вигляді реального явища, що описується психологічними та іншими засобами, свідомість не піддається теоретизуванню та об’єктуванню” [109, 3]. Тому філософії, як стверджує філософ, залишається лише один шлях міркування про подібного роду явища, а саме використовуючи непряму, опосередковану мову опису, спираючись на вже існуючі правила та уявлення, що стосуються роздумів про подібного роду явища.
Але найголовнішою проблемою саме даного дослідження є обґрунтування, перш за все, існування такої форми свідомості, як організаційна.
Отже, необхідно виявити сутність феномена свідомості та дати його визначення. Але спочатку розглянемо позиції авторів, спробуємо виявити в них спільне і відмінне.
Небагато філософських категорій відрізняються такою складною та суперечливою долею, як свідомість. Її природа ввібрала багато значень.
Сам термін “свідомість” виникає досить пізно. Спочатку для її визначення використовувався термін „душа”. Ще в глибокій давнині склалися уявлення, що нібито „в організмі людини діє деяка особлива надприродна сила – душа, яка є носієм (та причиною) її думок, почуттів, бажань” [165, 11].
Уся історія філософської антропології представляє собою спробу розкрити тайну душі людини.
У давньогрецькій філософії душа розглядалася як повітря, або як вогонь, або як рух тонких атомів. Для Платона душа – одвічна ідея, безсмертна сутність, що відділена від тіла. Для людини, що володіє свідомістю, ідея – це форма відображення зовнішнього світу, яка включає усвідомлення мети і перспективи її подальшого пізнання та практичного перетворення.
Загальну основу поглядів про душу Аристотеля утворює його відомий трактат „Про душу”, в якому він аналізує різні сторони психіки. На думку Аристотеля, „...Пізнання душі багато сприяє пізнанню всілякої істини, особливо ж пізнанню природи. Адже душа є немов початок живих істот” [3, 371].
Для Аристотеля душа – організуючий принцип органічного життя. Кожна галузь або рівень органічних функцій мають свою душу. Тіло – це організм, оскільки воно – сукупність органів або знарядь душі; душа – сутність тіла [165, 15].
Уявлення про душу, як надприродну силу, збереглися в різних релігійних віруваннях. Порівняння текстів Біблії та Корану дозволяє зробити висновки, що свідомість як теологічна категорія не зустрічається в них, але її смислове значення міститься саме в поняттях „дух”, „душа”, „світло” та ін., які й характеризують свідомість.
М.Бердяєв писав: „Дух є ніби подих Бога, що проникає в сутність людини та повідомляє їй вищу гідність, вищу якість її існування, внутрішню незалежність та єдність” [13, 367].
Цікаве у світлі даного дослідження зауваження зробив О. Богданов з приводу використання слова „душа” в російській та інших споріднених мовах. Якщо уважно прослідкувати, – це дає розгадку однієї з найтемніших таємниць науки та філософії. Слово „душа” вживається в смислі „організатор” або „організуючий початок”, наприклад, така-то особа – „душа” такої то справи або спільноти, тобто активний організатор ходу роботи або життя організації; „любов – душа християнства”, тобто його організуючий початок тощо.
Таким чином, ясно, що „душа” протиставляється тілу саме як його організатор або організуючий початок, тобто, що тут „просте перенесення на людину або на інші предмети поняття про певну форму співробітництва”, поділу організатора та виконавця, або авторитарного трудового зв’язку. А це і є дійсне рішення питання про те, як виникла ідея „душі” [20, 93].
Тож, за допомогою основних понять „дух”, „душа”, „ідея”, які є одними з основних у філософській антропології, маємо змогу здійснювати пізнання свідомості. У сутності питання про душу зводяться до питання про природу свідомості.
У розвиток конкретно-наукового знання (психології, фізіології, антропології тощо) уявлення про душу починають конкретизуватися, і в XVII ст. з’являється термін „свідомість”, який став використовуватися як у філософії, так і в інших різних науках.
Вважається, що у філософії поняття свідомості вперше формується Декартом і для подальших століть залишається центральним. На відміну від „душі” Аристотеля Декарт виділяє поняття свідомості з більш широкої сфери психічного, та з розвитком наукового знання про людину неспівпадіння понять свідомості й психіки ставало все глибшим.
Важливо розрізняти філософське розуміння свідомості і психологічне. У філософському смислі маємо на увазі увесь внутрішній світ людини, всі психічні процеси та рівні психіки. У психології поняття свідомості означає лише один із рівнів психіки. У свій час З.Фрейд зробив відомий внесок у науку про людину, завдяки якому психіку почали розуміти як динамічну багаторівневу структуру, яка складається не тільки зі свідомості, а ще з двох підрівнів – несвідомого та підсвідомого [182]. Таким чином, на прикладі відомої фрейдовської моделі психіки бачимо, що у філософії та психології поняття свідомості не співпадають.
Спроби пізнати, визначити, з’ясувати природу свідомості не припиняються. Діапазон таких спроб та місць, де шукають свідомість, надзвичайно широкий. Сьогодні в науковій літературі можна знайти понад декілька десятків її визначення.
 Так існують спроби визначення свідомості через функціонування складноорганізованої матеріальної системи – людського мозку. Наприклад, А. Спіркін пише, що свідомість – це „...вища, властива тільки людині та пов’язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому, оціночному і цілеспрямованому відбитті та конструктивно-творчому перетворенні дійсності, в передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні та контролюванні поведінки людини” [165, 83].
По суті аналогічне визначення поняттю свідомості, але коротше, дає Є.Шорохова: „Свідомість – це вища, пов’язана з мовою функція мозку, яка представляє собою специфічно людську форму відбиття об’єктивного світу” [195, 5]. Дещо відмінну дефініцію свідомості дає М.Жуков: „Свідомість – це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, ідеальне відображення дійсності, регулятор цілеспрямованої діяльності людини” [59, 118].
Інша група значень свідомості виражає специфіку будови її внутрішнього світу – ідеальних явищ (феноменів), актів та станів, структур та процесів. Функціонування свідомості забезпечує людині можливість виробляти узагальнені знання про зв’язки, відносини, закономірності об’єктивного світу, ставити цілі та розробляти плани, які передують її діяльності в природному і соціальному середовищі, регулювати та контролювати емоційні, раціональні і предметно-практичні відносини з дійсністю, визначати ціннісні орієнтири свого буття та творчо перетворювати умови свого існування [128, 159].
Звернемося до „Філософського енциклопедичного словника”, в якому дається таке визначення поняття „свідомість”: „…вищий рівень духовної активності людини як соціальної істоти. Своєрідність цієї активності полягає в тому, що відображення реальності у формі почуттів та мислених образів передбачає практичні дії людини, надає їм цілеспрямований характер. Об’єктивний світ впливає на людину та відображається у вигляді уявлень, думок, ідей, духовних феноменів, які створюють зміст свідомості, що закріплюється у продуктах культури” [180, 596].
Також свідомість визначають через суб’єктивну реальність, що протистоїть об’єктивній реальності або через ідеальну діяльність, що протилежна предметно-матеріальній діяльності. Наприклад, вітчизняний психолог О.Леонтьєв свідомістю називає “картину світу, що відкривається суб’єкту, в яку включений він сам, його дії та стани” [95, 124-125]. В.Бехтєрєв під свідомістю розуміє „те суб’єктивне забарвлення, або той внутрішній, безпосередньо нами сприйнятий стан, яким або якими супроводжуються багато з наших психічних процесів” [18, 204].
Як “ідеальне відображення, що формується та розвивається в процесі історичного розвитку людини” визначає свідомість Б.Ломов [103, 175]. Його продовжують автори сучасного підручника з філософії: „Свідомість – це здатність ідеального відтворення дійсності, реального світу, яка передбачає наявність специфічних механізмів і форм такого відтворення на різних його рівнях” [158, 138].
До наступної групи значень свідомості  можна віднести  визначення, що розглядає її як: „специфічний прояв духовної життєдіяльності людини, пов’язаної з пізнанням, яке робить відомим (свідомим), знаним зміст реальності, що набуває предметно-мовної форми знання” [181, 567]. Знання визнають „ядром” свідомості, способом її існування; свідомість предстає як універсальна здатність людини набувати знання, перетворювати регуляцію і ціннісні орієнтації людей, спілкуватися та обмінюватися досвідом і передавати його від одного покоління іншому.
Ще одну групу складають визначення свідомості, що характеризують її спрямованість. Свідомість завжди є усвідомлення буття в будь-яких проявах, вона може бути орієнтована як на зовнішній світ буття людини, так і на його внутрішній світ. Таким чином, свідомість стає всезагальним та необхідним способом організації і вираження відносин людини до світу, до іншої людини та до самої себе зі всіма властивими їй конкретними і різноманітними значеннями. В останньому випадку спрямованість свідомості фіксується в актах інтроспекції (самоспостереження): самопізнання, самоаналізу, саморефлексії, самооцінки, саморегуляції і т.п. [128, 159].
Так, на думку колективу дослідників, на чолі з В.Кременем, свідомість – це „вища, специфічно людська форма саморегуляції взаємовідносин зі світом (зовнішнім і внутрішнім) – природою, суспільством, людини з іншими людьми, самою собою, яка полягає у створенні і використанні ідеальних образів світу за допомогою розумових, емоційних, вольових процесів у їх єдності та одночасно у наданні ідеальним образам певного змісту за допомогою процедур рефлексії і самосвідомості, у виробленні певного ставлення до світу – раціонального, емоційного, морального та естетичного” [177, 360].
Отже, поняття “свідомість” хоча і складне, але в ньому можна виявити декілька груп значень, щойно наведених нами. На основі основних характеристик свідомість можна розуміти через:
• функціонування людського мозку;
• суб’єктивну реальність або ідеальну діяльність;
• процес пізнання;
• спрямованість на зовнішній та внутрішній світ.
Таке розуміння свідомості найширше представлене в академічній науці та увійшло до навчальної літератури. Але останнім часом відчувається потреба в осмисленні нових підходів. Виникли численні нові моделі свідомості, в яких враховуються відкриття конкретних наук та можливості їх використання до вивчення свідомості. У них свідомість визначається як універсальна властивість Всесвіту, як онтологічна семантична реальність, або як активний учасник формування фізичної реальності, як частина космічної свідомості (В.Бех, В.Вернадський, С.Гроф, В.Кєласьєв, В.Налімов, П.Саппес  та ін.).
Виходячи з цього, всі підходи до визначення поняття свідомості та її природи сьогодні можна звузити до двох альтернативних. Згідно з першим, свідомість розуміється як властивість людського мозку та людської діяльності, що має соціально-історичну природу. В межах іншого підходу свідомість є універсальною властивістю Всесвіту. Синтез обох підходів поглиблює наші уявлення про людину, її свідомість та оточуючий світ.
Розглянуті вище підходи та особливості свідомості найповніше, на нашу думку, можна відобразити в такому її визначені: свідомість – властива лише людині форма осмислення об’єктивної дійсності та свого власного буття, засіб її відношення до світу та самої себе.
Не менш складним моментом є визначення терміна „організаційне”, який є прикметником і тому уточнює, яке саме явище мається на увазі. Сутність та зміст цього поняття обумовлює специфічний характер організаційної свідомості.
Для уточнення даного терміна необхідно звернутися до визначення фундаментальнішого поняття – „організація”, оскільки воно стало загальнонауковим та спирається на матеріал багатьох наук.
За останнє десятиріччя організація стала об’єктом багатьох теоретичних досліджень, про важливість яких свідчить зростаюча кількість публікацій вітчизняних авторів та перекладених праць з даного питання [48; 72; 75; 84; 150 та ін.].
Нині поняття „організація” широко вживається в багатьох науках (філософії, соціології, менеджменті, економіці тощо) та в практичній діяльності.
Одним із факторів, що вплинули на значущість постановки проблеми в розумінні терміна “організація”, є й те, що в нових курсах, зокрема „Соціологія організацій”, „Психологія організацій”, „Менеджмент організацій”, „Організаційна поведінка”, „Організаційна психологія” тощо, які отримали статус навчальних дисциплін, міститься декілька методологічних протиріч та недопрацьованих моментів. До числа таких проблем, які потребують подальшого обґрунтування, відноситься проблема сутності організації.
Існування природного світу пов’язано з наявністю всезагальних організаційних першооснов (хоча і відносних), нескінченні комбінації яких складають безліч об’єктів матеріального світу. Пізнання природи оточуючих явищ, устрою, принципів та форм її організації є основною сферою інтересів людства.
З появою крупного машинного виробництва створюються умови для реального формування науки про організацію виробництва та перетворення її в активний фактор створення матеріальних благ, з’являються спроби створення теорії організації виробничих процесів та теорії організації підприємства. Теорія організації поступово проникає в усі сфери соціального життя – в матеріальне виробництво, економіку, політику, будівництво, у сферу управління, в систему освіти і т.д. Розширення об’єму цього поняття призвело до того, що воно стало багатозначним.
Розглянемо поняття організації докладніше.
Г.Югай у роботі „Общая теория жизни” пише: „Слово „організація” походить від давньогрецького „органон”, що значить частина організму, яка виконує певні функції цілого, або від латинського „органум”, що значить знаряддя або інструмент для досягнення певних цілей, результатів. В обох випадках під “організацією” розуміється взаємодія частини і цілого” [199, 95].
Звернемося до „Філософського енциклопедичного словника”, який дає таке, на наш погляд, найбільш вдале, визначення поняття „організація”: „Організація (Organization від лат. Organizo – повідомляю чіткий вигляд, улаштовую):
1. внутрішня упорядкованість, узгодженість, взаємодія більш-менш диференційованих та автономних частин цілого, обумовлених його будовою;
2. сукупність процесів або дій, що ведуть до утворення та вдосконалення взаємозв’язків між частинами цілого;
3. об’єднання людей, які спільно реалізують програму або мету і діють на основі певних правил та процедур” [180, 448].
У визначенні авторів „Філософського енциклопедичного словника”, за редакцією В.Шинкарука, „організація – форма усталеного взаємозв’язку елементів системи відповідно до законів її існування; процес або стан упорядкування, будова, тип функціонування системи тощо. Основними характеристиками організації є упорядкування і спрямованість упорядкування” [181, 453].
Таку ж багатозначність пропонують словники іноземних слів, де організація – (франц. organisation) – 1) будова, устрій будь-чого; 2) сукупність людей, груп, об’єднаних для досягнення певної мети, вирішення певного завдання на основі принципів поділу праці, розподілу обов’язків та ієрархічної структури, громадське об’єднання, державна установа [155, 358].
Дієслово „організувати”, що виражає дію по утворенню чого-небудь, означає – 1) влаштувати, з’ясувати, створити, поєднати в єдине ціле; 2) упорядкувати, надати будь-чому планомірності, наприклад, організувати свою роботу [156, 458].
Поняття організації може означати об’єкт, властивості об’єкта та діяльність (процес) і вживається для позначення різних семантичних категорій: соціальної організації або інституту (статика) і процесу управління як упорядковуючої та свідомо координуючої діяльності (динаміка).
За висловом В.Терещенка, під „організацією” розуміється структура, кістяк, у межах якого здійснюються певні заходи. „Організація – це статика справи» [172, 12]. В.Костін і Н.Костіна зазначають, що організація являє собою „єдність у різноманітті, тому її можна визначити як упорядкованість множини процесів між множиною елементів у часі та просторі, завдяки чому здійснюється їх відтворення та може мати місце ефект системного процесу” [84, 68].
На думку Г.Ш.Сафарова, організація – завжди тільки процес, тільки спосіб створення системи; забезпечення координації, взаємодії, взаємозалежності та зв’язків її елементів; адаптації та еволюції системи в умовах зовнішнього середовища, що є невід’ємною частиною, органічним продовженням самої системи [150].
Український дослідник В.Казміренко, систематизуючи напрями аналізу організації та концепції їх побудови, визначив значення та об’єм терміна “організація” в поглядах деяких дослідників [72, 22-27]. Так, М.Вебер визначає організацію як інструмент для досягнення групових цілей. Т.Парсонс, Ф.Селзнік, Ч.Перроу, Е.Акофф – як єдине ціле, функціональну гомеостатичну систему.
Інші дослідники дають неоднозначні визначення поняття організації. Наприклад, Я.Щепанський розглядає організацію як: 1) об’єднання людей, які прагнуть до реалізації мети організованим способом; 2) способи керівництва та координації, гармонізація цілей та спрямування їх результатів на досягнення мети; 3) функціонування спільнот як системи способів (зразків) діяльності, засобів соціального контролю, соціальних ролей та систем цінностей, що забезпечує спільне життя членів спільноти, гармонізує прагнення та дії, встановлює допустимі способи задоволення потреб, вирішує проблеми та конфлікти, забезпечує порядок соціального життя.
Я.Зеленський визначає організацію як: 1) ознаку об’єкта, організаційну структуру взагалі; 2) категорію об’єктів, яким належать атрибутивні значення; 3) результат процесу організації, перетворення організаційної структури у відповідності з критерієм сприяння успіху цілого.
Російський дослідник А.Пригожин дає такі визначення: 1) стаціонарний об’єкт – штучні об’єднання інституційного характеру з окресленими функціями та статусом; 2) процес-діяльність з розподілення функцій, налагодження зв’язків, координація; 3) ступінь упорядкованості – структура, будова, тип зв’язків як специфічний спосіб поєднання частин, тобто властивість цілого.
Як видно, в дослідженнях різних вчених існує деяка єдність поглядів відносно поняття “організації”, яку можна представити як: 1) процес або діяльність з розподілу функцій, налагоджування зв’язків, координування, а також інструмент або засоби керівництва та координування, гармонізації цілей та спрямування їх результатів на досягнення спільної мети; 2) результат процесу організації, ступінь упорядкованості; 3) систему, або як множину елементів, що знаходяться між собою у відношеннях і зв’язках, утворюють певну цілісність, єдність.
Останнє значення організації по суті можна застосувати до таких понять, як підприємство, установа, фірма, спільнота тощо, як об’єднання людей, що  виросло із людських потреб у кооперації зусиль, для досягнення своїх особистих цілей у зв’язку з наявністю цілої низки фізичних, психологічних і соціальних обтяжень. Причому організації можуть бути формальними та неформальними. Критерієм поділу є наявність або відсутність адміністративно-юридичного статусу, що ставлять індивіда в залежність від функціональних зв’язків та норм поведінки.
Але в даному дослідженні ми будемо уникати вживання поняття „організація” в значенні об'єднання людей, які спільно реалізують деяку програму або мету і діють на основі певних процедур.
Найповніше смисл поняття організації, на наш погляд, відображають перше і друге визначення, а саме значення організації як діяльності чи процесу та результату цього процесу, ступеня упорядкованості. Вони містять спільну частину, що полягає в сукупності процесів або дій, які ведуть до утворення або удосконалення взаємозв’язків між частинами цілого, їх внутрішньої упорядкованості та узгодженості. Поєднання обох визначень в єдине ціле може найповніше відобразити смисл поняття „організація”. Упорядкованість або організованість виявляється в узгодженості структур та елементів, які беруть участь у взаємодії, за їх якістю, величиною, функціями, часовим та просторовим параметрами.
Узагальнене визначення „організації”, на наш погляд, дав Г. Сафаров, який зазначив, що організація – це „сукупність форм, явищ і процесів, які визначають утворення та удосконалення єдності різноманітних внутрішніх і зовнішніх властивостей та відносин об’єктів матеріального світу, їх стабільне функціонування та еволюцію” [150, 93].
Таке визначення поняття організації охоплює увесь спектр систем матеріального світу, від елементарних часток, полів, атомів, молекул, машин та механізмів (створених працею людини) до геологічних систем, планет, зірок, галактик, а також особливих типів матеріальних систем – живих матерій та соціально-організованих матерій (суспільств).
Нагадаємо, що системний аналіз дозволяє розрізняти матеріальні та абстрактні системи. Перші – системи неорганічної природи (фізичні, геологічні, хімічні та ін.) і живі системи (найпростіші біологічні системи, організми, види, екосистеми); особливий клас матеріальних живих систем – соціальні системи (від найпростіших соціальних об’єднань до соціально-економічної структури суспільства). Абстрактні системи – поняття, гіпотези, наукові знання про систему, мовні, формалізовані, логічні символи та ін. Наше визначення поняття „організація” охоплює і матеріальні й абстрактні системи. Воно має всеохопний характер.
Відповідну ідею вперше запропонував О.Богданов у праці „Всезагальна організаційна наука” [20; 21]. Тектологія (від грецької τέκτοη – будівник, творець та logos – вчення; наука про організацію, будівництво всього сущого) вивчає найзагальніші форми, принципи та закономірності організації явищ та процесів, а також способи їх застосування у вирішенні завдань пізнавальної діяльності.
Сьогодні методологічний потенціал тектології тільки розкривається для сучасної науки. О.Богданов спрямував свою увагу на недосконалість традиційної механістичної картини світу, яка відрізняється фрагментарністю та роздробленістю, що формували роз’єднані галузі спеціалізованих наук. Він почав розробку своєї тектології ще в період, коли проблеми розвитку та виживання суспільства не стояли з нинішньою гостротою.
В основу своєї науки вчений поклав всезагальний принцип організації, який властивий, на його думку, різним процесам та явищам оточуючого нас світу. Виділені О.Богдановим закономірності, принципи, механізми і форми організації були призначені ним для виконання функції узагальнення накопиченого людським суспільством системно-організаційного досвіду з вирішення різноманітних проблем, що стоять перед людьми. Метою створення тектології було припинення безцільної розтрати сил та ресурсів суспільства, що викликано уривчастістю і дублюванням наукових знань, розробки наукової системи, об’єднаної єдиними принципами та інтегруючої різні галузі науки в єдине ціле. О.Богданов так обгрунтовує положення про всезагальність організаційного принципу: „організація зовнішніх сил природи, організація людських сил, організація досвіду. ... У людства немає іншої діяльності, окрім організаційної, немає інших завдань, окрім організаційних. Отже, всі інтереси людства – організаційні. А звідси виходить: не можлива та і не повинно бути іншої точки зору на життя та на світ, окрім організаційної” [20, 105].
Головні праксеологічні постулати організаційної науки – спрямованість на соціальну практику, слугування суспільству, оптимальна організація життя людей. У тектології вчений бачив універсальну прикладну науку, яка дозволяє оптимально вирішувати всі життєві завдання, що постають перед людським суспільством. Сам О.Богданов так коротко висловив сутність своєї науки: „справа полягає в перетворенні світу, про зміну його форм. Що таке ці форми? Вони результат різного поєднання тих самих активностей – опір, вони їх „комплекси” або „системи”. У безперервній взаємодії, то руйнуючи один одного, то знову комбінуючись, вони змінюються та розвиваються. Ця зміна регулюється законом підбору: зникають форми „менше пристосовані”, утримуються „більше пристосовані” до свого середовища. А більше пристосовані – це значить більше організовані, ті, які поєднують більш значну суму активностей – опір у більш стрункому поєднанні” [117, 111].
Основне поняття тектології О.Богданова – „організація”. Це виходить із самої назви науки, а також методів та підходів до вирішення будь-якого пізнавального, або практичного завдання, вирішення якого він бачить у  доцільному, найоптимальнішому розташуванні елементів, їх складових.
Але багато дослідників звертають увагу на те, що в праці О.Богданова відсутнє чітке визначення цього центрального поняття, не дивлячись на численні приклади прояву світового організаційного процесу. Так, П.Плютто вважає, що „воно виходить лише непрямо із загального контексту тектологічних роздумів О.Богданова. Спроби дати визначення призводять лише до одного вже недефініційованого поняття – доцільності „самої-по-собі”: організованість ... як доцільний зв’язок, доцільні відносини” [134, 60]. О.Богданов у своїй праці говорить про непридатність такого визначення та розкриває зміст понять „організованість-дезорганізованість”, зводячи їх сутність до поєднання активностей, взятому з його практичного боку. В його формулюванні це звучить так: „Організоване ціле практично більше суми своїх частин” [20, 114]. У даного визначення є свій підтекст – мова йде про життєздатність та здатність даного організаційного комплексу вижити і розвиватися в протистоянні та боротьбі з оточуючим середовищем.
Частіше всього, вказує О.Богданов, термін „організація”, „організовувати” вживається тоді, коли мова йде про людей, їх працю та зусилля. Наприклад, „організувати дослідження”, „виробництво”, „підприємство”, „захист” та ін., тобто згрупувати людей для якої-небудь мети, координувати та регулювати їх дії в дусі доцільної єдності [20].
Тепер важливо розкрити зміст цього терміна, щоб наблизитися до теоретичного обґрунтування сутності, змісту та форми організаційної свідомості. На наш погляд, дати визначення цього поняття можна у вузькому та широкому значенні.
Вузьке значення організаційної свідомості – це відображення впливу цінностей, норм поведінки, установок, культури та досвіду певної організації, яка оточує або до якої відноситься людина. Така характеристика має практичніше значення і саме в такому розумінні повинна використовуватися науками, що вивчають проблеми організації як об’єднання людей, які спільно реалізують програму або мету та діють на основі певних правил і процедур.
Така свідомість може піддаватися маніпуляції, може проектуватися та формуватися керівництвом; вона, як і організаційна культура, є певною з’єднуючою силою персоналу організації; також свідомість пов’язана з організаційною ефективністю та успіхом діяльності підприємства і залежить від суспільної свідомості.
Кожну людину постійно оточують організаційні структури (родинні, виробничі, суспільно-політичні, соціально-економічні тощо), які для неї є організаційним середовищем. Кожна організаційна структура прагне до ефективності при досягненні своїх цілей, вимагаючи від своїх членів виконання тих норм і правил, які є загальноприйнятими, і в цілому поводили себе у відповідності з тим, що наказує формальна структура, яка обмежує і визначає поведінку людини в організації. Таким чином, організаційне оточення впливає на свідомість людини, спонукуючи її до конкретних дій, які спрямовані на саме ж організаційне оточення, і які змінюють його стан [17, 38].
Широке визначення має більш загальнофілософський характер, та близьке до точки зору автора загальної теорії організації – О.Богданова. Організаційна свідомість – це осмислення та переживання людиною процесів утворення, упорядкування та удосконалення структур повсякденного буття; це сукупність організаційних ідей, знань, поглядів, почуттів тощо відносно упорядкування та спрямування діяльності тієї чи іншої системи.
Отже, наш аналіз виводить нас на ідею застосування терміна “організаційна свідомість” у значенні осмислення та переживання людиною впливу організаційних ідей, знань, поглядів, цінностей, норм поведінки, почуттів тощо на процеси утворення, упорядкування та вдосконалення структур власного життєвого світу.
Підсумовуючи, зазначимо, що поява нового поняття в системі категорій філософської антропології, на наш погляд, є цілком обґрунтованою і відбиває процес подальшого поглиблення наукового пізнання закономірностей та особливостей суспільного розвитку і розвитку особистості.
Тепер можна перейти до аналізу підходів, що склалися у вітчизняній та світовій теоретичній думці відносно напрямів та способів вивчення явища організаційної свідомості.